І лише тоді встаючи на світанку

Це було на світанку

Сім десятків років увірвалися в спокій,
Але дихає тишею хата щаслива,
Прожила це життя, як на ниві широкій,
Наробилась, набачилась горя і дива.

Літні ночі озорені, зими колючі,
Березневих світанків сувора меріжка,
Сім десятків років, як бажання жагучі,
Стали колом тісним, гомонять біля ліжка.

Кожен рік — як живий непідкуплений свідок,
Кожен день хоче слово сказати в надії,
От і вчора наслухалась в хаті сусідок:
— Як обсіємось в ланці, ти встанеш, Докіе.

Трудодень буде повен натуроплатою,
Ми ж у ланці робити охочі,-
З непомітною з нею і трохи горбатою,
На похвалки пусті — скупуватою
Гомоніли до полуночі.

І раділи, що калій привезли теплушки,
Отелилась племінна корова за строком.
І Докія звелася, гаряча подушка,
Наче спека липнева, пашіла під боком.

З кок-сагизом хотіла поглянуть ділянку,
Розбудити дівчат на рожевім світанку,
Чи пшениця пилком не припала?
Підвелася Докія — і впала.

Лікар був із району, Микола Григорович,
Все питає, і дивиться, й в трубочку слухає.
Це ще в юності,— каже,-набралися горя ви,
От і серце, між іншим, тріпоче задухою.

Вам би,— каже,— не думать щоночі,
Вам би краще, Докіє, у Сочі.

Оглядає смагляві і жилаві руки,
Де по жилках котилась згорьована сила,
Молоточком за плічми послуха-постука,

Скільки плечі жіночі життя проносили!

І в зіниці загляне, бо скільки в них світла,-
Можна вік просвітити у кожен куточок,
І долоні погладить.
Лиш юність розквітла,
Вже носила на них і синочків, і дочок.

Спочивайте, Докіє. А я вже із дому
Цеї ночі дзвонитиму до обкому,
Вам путівку на завтра пришлють. Тільки
прошу,
Для спокою згадайте хвилину хорошу,
А не давнє життя.
От і все, ми поїхали.

Тільки ж як не згадати ту молодість? Віхоли,
Заметілі зимові, мов коні обгонські,
Копитами під вікнами крешуть похмурі,
Чоловіка беруть десь на русько-японську
Воювати матросом у Порт-Артурі.

Проводжала його, побувала в прийомі,
І на станції зимній сиділа допізна,
І поплакала, правда, й вернулась додому,
Як у даль просвистіла машина залізна.

І чекала листів із лютневої ночі,
Листоношу доводилось часто питати,
Каже: — Пишуть, чекайте! —
І думи жіночі
Виливала над дітьми, вернувшись до хати.

Десь листок надійшов із останньою хугою,
Чи, здається, у березні кинула пошта,
Що, мовляв, жив-здоров, що возився
з недугою
Був у груди поранений тяжко. Ну, що ж то?

Іншим гірше буває.
І ти без привіту
На світанку устала, взялася за діло,
Бідне літо прийшло, ні, приїхало літо,
Як візник на шкапині, прикопотіло.

Ось вона колоситься, та нивка-восьмушка.

Деревій на межі, та пирій, та осоти,
Та спадають у зелень трави-непослушки
Із блакитного крайнеба зорі, як соти.

Двоє старших дітей посади на обміжку,
А найменше, грудне, поклади під колою.
Хліба жованку в тряпці з слізьми впереміжку
Дай, хай смокче, а ти колючками, тропою,

Взявши косу важку, на колодці не биту,
Без грабків,— хто направить ту косу без
мужа? —--
Починай косовицю, дощами не вмиту,
Молода, і засмучена, й силою дужа.

Ах ти, дощику, дощику, крапни із тучі,
На дітей, на безхліб'я моє не зважай,
На роздум'я пекучі, на стерні колючі,
На солдатчину долю — убогий врожай.

Може, спека спаде і на серці, й на ниві,
Може, я тебе в глечик по краплі зберу,
Може, станеш ти вісником в долі щасливій,
Як омиєш грозою дорогу стару.

Я за щастя устала б за тебе до бою,
Із гарячою помстою вийшла б на люди,
Щоб з тобою нам, земле, у праці з тобою
Слалось вольнеє поле і дихали груди.
Я за тебе стояла б, мов криця.
. Спека палить, шумить косовиця.

Чуєш? — меншенька плаче й здійма рученята,
Двоє старших біжать по стернищі рудому,
Час додому, а нива чи збита, чи зжата,
Вже на осінь чекає від літнього грому.

Ах, та осінь, як вік!
Ні, не треба тривожити
Тих років, як віків, що пройшли за тобою,
Глянь у вікна, Докіє: колгоспні сіножаті
Умиваються, день зоревою трубою

Скоро кликне артіль до колгоспного дворища,
Ти прийомник включи і крізь даль темно-сизу
Слухай рідну столицю, ясну і сувору ще,
Слухай, скільки у тебе росте кок-сагизу!

Підвелася, і знов,— крізь загублені звуки,
Крізь затерті кольори й забуті події,-
Чоловік привітався, простягує руки
Із війни, не згубивши на щастя надії.

Повернувся, з дітьми гомонів, із тобою,
Як-то бідному жить, хоч іди в міхоноші!
А за тиждень вночі із людською юрбою
У маєтку трощив поміщицькі розкоші.

Ожереди палив, як судьбу свою сіру.
--— Хай горить достобіса людська кривавиця! —
. Із тюрми проводжала його до Сибіру,
Як то кажуть в людей: і жона, і вдовиця.

Говорили, що дуже вернутись бажає:
--— Нашу правду знайду, не знайду, то:
загину! —
Говорили, що десь у сибірському краю
Він в засланні зустрів благородну людину.

У людини задума турботливо-ненина,
Все читає, мов серцем розтоплює кригу,
І листи пише Леніну,
Рветься до Леніна,
Крізь колючу, холодну сибірську хурдигу.

Чоловіка твого із привітом
Більшовицьким навча заповітам.

А у тебе ще син народився, нівроку,
Весь у батька, як вилитий, няньчи в тривозі,
Жни запущену нивку, надійся щороку,
Виглядай чоловіка на збитім порозі.

Вже й німецька війна прокотилась за обрієм,
Вже й керенщина чорна зітліла на сконі,
Вже сідають в тачанки Боженки хоробрії
Під немеркнучі вишиті стяги червоні.

Чий то гук на зорі? Наче в бурю повсталу,
Наче блискавки б'ють в горобиній півночі —
То із Щорсом ідуть ливарі із Уралу,
Шахтарі із Донбасу і тульські робочі.

І крізь мрію сьогоднішню, в спогадах скорих,
Чуєш? — диха вогонь по широкій планеті,
І палає, мов свічка, наш Київ на горах,
Багрянцем дотліва на твоїм кулеметі.

Так і звали в полку всі: Докія, Докієчка. —
Кулеметниця наша врятує від скрухи! —
А у тебе, в Докійки,— сім'я не копієчка,
Двох синів та дочку залишила в свекрухи.

І здавалось: сніги — то полотен сусвоїща,
Скільки б з них штаненят, та біленьких
сорочок,
Та вузьких пелюшок, а згадаєш, чого іще
Нашивала б синам, готувала для дочок.

Промінь сонця тобі, мов долоні гарячі,
Бо в малих, було, руки тепліли так само,
Криниці на дорогах, мов очі дитячі,
Все світились для тебе і кликали — мамо!

Старший син із тобою у другому взводі
В Черняка Тимофія воює, як мати,
І крізь шал завірюх, у важкому поході,
Інше поле росло, інші весни і дати.

Світ мінявся у формах, у фарбах, у суті,
У законах людських, проростав по-новому
Через кров і пожар, через вибухи люті,
Щоб колоссям і сонцем жаріти потому.

І твоє особисте, замучене роками,
Гнане в каторгу, топтане щастя коротке
Усміхалось нарешті очима глибокими,
Так, як ждала, як снила його поворотку.

На Лук'янівці, в тихому домі,
Чоловіка зустріла в ревкомі.
Не впізнала: сидів на стілечку простому,
У шкірянці, ховаючи посмішку строгу,

Тож приїхав здалеку сюди, до ревкому,
Партизанам і Щорсові на допомогу.

Як йому довелося крізь протемінь сіру
Шість разів утікати з тісного закутку,
Із холодного краю, із хащів Сибіру,
По ранковій зорі, по сніжнім первопутку,

Ілліча в революцію бачить.
Ввійшла ти
У тихенький будиночок, власне, до хати:
Олександрович,-Щорса побачила,-
в взводі
В нас бинтів не стачає, а ми ж на поході.

Ти подумай! — І стрілась очима раптово
З тим, із другим. — Далекий, жаданий мій
муже!
Аж хитнулась.
--— Докіє! — одне його слово.
І рука на плечі твоїм, тепла та, дужа.

Тую міць і тепло од руки чоловічої
Не розвіяла в днину погожу чи люту,
Як женила синів і гуляла при звичаї,
Як стрічала заміжню дочку з інституту.

Позмужніли, зросли, не сімейка— сімеїще,
Вже й онуки звелись, хлоп'яки та дівчата.
Запитай у людей, пошукай собі,— де іще
Голосами й піснями так повниться хата.

До роботи як візьмуться — поле колоситься.
Дай опору їм —землю підняти не досить,
І щодня забігає дівча-листоносиця,
Особисті й сімейні листівки заносить.

Правда, старший не вдома, а далі,
Був у Тулі, тепер — на Уралі,
Як хазяїн, стоїть біля сталі.

В тому тижні прийшли трактори до артілі,
А Докія побачила, все їй здається
Не мотор клекотить у залізному тілі,
Може, серця синовнього крихітка б'ється.

В Вітчизняній війні ти з ним бачилась, мати,
Як артільну худобу з дівчатами гонила,
Як горіли в Дніпров'ї побілені хати,
А взяла тебе в гості Уральщина мила.

І в тесовій ізбі, під засніженим небом,
Руські матері хліба ділили краюху
На синів і на внуків, на тебе й на себе,
Ждали звісток із фронту разом в завірюху.

Син приїхав з заводу, просив тебе в місто:
— Тут же, мамо, в селі скільки люду.
натулиться.
Ні,— сказала,— хоч в місті і затишно, й чисто,
Та артільних корів не поставиш на вулиці,

А для них там не знайдеш ні корму, ні паші,
А вони в мене, сину, рекордниці наші.
Ти за сталь свою млієш, а я за корову,
Ти за цех свій стоїш, я ж за стайню теплішу.
І обняв він маленьку тебе, сивоброву:
--— Ви такі в мене, мамо, бували й раніше.

І гортає Докія кожну хвильку відому:
Середульший — секретарем райпарткому,
Із-за Одеру, з фронту, прибув додому.

Цей не знає спочинку у ночі безсонні,
З емтеес-до колгоспу, з бригади — у ланку,
Все він знає: які пшениці у районі
І коли героїні підживлять ділянку;

Хто у партію хоче вступити із осені,
Як історію вчать молоді кандидати
І які трудодні вересневою просинню,
Навантажені славою, ввійдуть до хати.

Тож приїхав із фронту в приношенім кітелі. —
Ну,-говорить,-тепер комунізм не за
даллю,
Якщо смерть не взяла нас, так вічні ми жителі
Із добром і трудом, не з людською печаллю.

І здається, що сам він не менше ста років
Обходив комунізму висоти й широти,
Зна там кожен куточок, міста і потоки,
Всі потайнощі знає, щоб зло побороти.

Отакий!
А найменший отут же, в артілі,
Бригадиром немало — дванадцяте літо,
Каже: — Мамо, давайте змагатися в ділі
На врожай кок-сагизу, на просо, на жито.

І змагається з матір'ю.
В школі, в містечку,
Вчителює дочка, і не десь за горами,
Наїжджає додому, зовсім недалечко,
Хоч клопоту чимало, мабуть, з школярами.
То про читанки дбай, то турбуйся про зшитки,
Дітям-сиротам поміч вишукуй, що в силі.

Годі думать, Докіє, вже сонячні злитки
Розливаються злотом в небеснім горнилі.

Грає жайворон срібний в небесній блакиті,
Між землею та небом снує невидимо
І зелені, і сині, й багрянцеві ниті
І тріпоче з вітрами, як світ, молодими.

Підведися, Докіє, і вийди у дворик,
Скоро ланка збереться, прийде на розмову,
Заорали ділянку в минулий вівторок,
Як там з добривом буде? Підсипати б знову.

«Це було на світанку» Андрій Малишко

Кожен рік — як живий непідкуплений свідок,
Кожен день хоче слово сказати в надії,
От і вчора наслухалась в хаті сусідок:
— Як обсіємось в ланці, ти встанеш, Докіє.

Вам би,— каже,— не думать щоночі,
Вам би краще, Докіє, у Сочі.

Оглядає смагляві і жилаві руки,
Де по жилках котилась згорьована сила,
Молоточком за плічми послуха-постука,
Скільки плечі жіночі життя проносили!

Ось вона колоситься, та нивка-восьмушка.
Деревій на межі, та пирій, та осоти,
Та спадають у зелень трави-непослушки
Із блакитного крайнеба зорі, як соти.

Двоє старших дітей посади на обміжку,
А найменше, грудне, поклади під копою.
Хліба жованку в тряпці з слізьми впереміжку
Дай, хай смокче, а ти колючками, тропою,

Чоловіка твого із привітом
Більшовицьким навча заповітам.

І здавалось: сніги — то полотен сувоїща,
Скільки б з них штаненят, та біленьких
сорочок,
Та вузьких пелюшок, а згадаєш, чого іще
Нашивала б синам, готувала для дочок.

Тож приїхав здалеку сюди, до ревкому,
Партизанам і Щорсові на допомогу.

Правда, старший не вдома, а далі,
Був у Тулі, тепер — на Уралі,
Як хазяїн, стоїть біля сталі.

І в тесовій ізбі, під засніженим небом,

(Продовження на наступній сторінці)

І лише тоді встаючи на світанку

І лише тоді встаючи на світанку

Це було на світанку

«Це було на світанку» Андрій Малишко

Схожі записи